Вірші Віталія ШУГИ:

Писати – це спосіб.
Спосіб втекти від реального.
Втекти до свого уявного.
Інколи для мене це уявне – єдине, заради чого варто жити.
Згодом, оцінюючи дійсність і моє сприйняття, я навіть лякаюсь того, як далеко моя уява забрала мене від реального жаху.
Але я вдячний всім книжкам та пісням що прочитав і пропустив крізь себе за цю можливість. Можливість не випалити себе ненавистю і залишиться людиною.

Людей я різних бачив. Крикливих героїв (до першого обстрілу) і тихих очкариків, що вкалували за троїх. Командирів, які затуляли собою очкариків.

Навчився любити побратимів, чиї імена не завжди запам’ятовую, – тут більше в ходу позивні. Навчився чути у диханні побратима, який спить, відлуння з мирного дому. Навчився цінувати кожний промінь сонця, шепіт падаючого листя та подих вітру. І, здається, нині я знаю, що таке жити по-справжньому, на повні груди. Мабуть, романтичніше описати все це пекло я не зможу. Далебі, і цей опис дався лише завдяки емоціям.

Тут ми стаємо ближчими один до одного. Ця близкість не така, як близкість з рідними, вона принципово інакша, боюся, зрозуміти це можна лише зсередини…

Я плакав багато і по-дорослому. Навчився ненавидіти по-справжньому, а ще зрозумів справжню ціну гумора, бо якби не гумор, здох би давно від страху або лопнув би від злоби.