За спиною жахіття, полум’я та спалахи війни.
У снах назавжди привид тих, що кращі з нас.
Не випалить напалмом з пам’яті, як гинули вони.
Пече металом в пам’яті «калина в лузі», що єднала нас.

Рятую душу, розум, совість тим, що діяв я як слід.
Та топлять мене сумніви про те, де я не встиг, не зміг.
Чекаю тиші на могилі, сліз ковтаю я гарячий лід.
Міксую Океану «Мить» та спогади про чоловічий сміх.

Тим часом десь на захід від Карпат
Під серцем носить дівчина Моє.
Їй обіцяв не стати в список незворотних втрат.
«До губ її півкроку», – в голові снує.
Ій сниться як по Львову знов та знову
«Гуляєм з Левами ми в ароматі кави»
Кричу у ніч: «Співати б дочці колискову!»
Назад за ноги тягнуть браття, що здобули слави.

Я мамі обіцяв: «Ти не хвилюйся, я буду писати».
Збрехав. Пробач. Живий.
Там, там, де я був… повір… найкраще б помовчати…