Усе хаотично і звично, як тріскіт і хрускіт,
Тушняк із ножа і цигарка в руці крадькома.
Проґавили танчик і ось прилетіло у бруствер.
Є двоє трьохсотих. Еваків наразі нема.
Усе як учора. І снайпери наші на місці,
І їхні “дари” вирізняються між стрілкотні.
Та доля уже редагує із “триста” на “двісті”,
Але не мені. Сам не знаю, чому не мені.
Усе, як щодня. Підарюги повзуть, наче воші.
Ламаються межі, темніють скелети дерев.
Є Царство Небесне, Вальгалла і Луки Сварожі…
І пекло для тих, хто лайно своє досі жере.
Усе, мов у сні. І здається, що навіть позаду.
І люто пече, ворохобить, руйнує і рве
Оця неспроможність, що в дзеркалі схожа на зраду,
Червиве здоров’я й сумління від болю криве.
Отак і живу самітний і безбарвний невротик,
Якого затримав спокути і спогадів ґлей.
Свої відлетіли, залишивши подих і дотик –
Як віру у те, що у Бога немає смертей…

© Сергій Пантюк